Мабуть, ми звикли сьогодні чути про війну. Звикли до того, що всі медіа говорять про неї, що в кожній державній установі є стенди з обличчями Героїв Небесної Сотні, звикли до того, що майже щомісяця відкривають меморіальні таблиці загиблим військовим. Ми звикли до війни. І саме тому, я вирішила все-таки торкнутися «проїдженої» теми – саме тому, що до війни звикати не можна!
Якщо заглянути далеко в історію нашої держави, то, як би не було сумно і важко про це говорити, ця війна рано чи пізно мала статися. Ми здобули незалежність майже 27 років тому. І зовсім не боролися за неї. 27 років ми живемо у вільній державі і не усвідомлюємо цього великого дару. Аж сьогодні, коли на території східної частини України йде війна з агресором, війна з сусідом, ми помітили, що встаємо невільниками. Можна називати цю ситуацію по-різному, але це не просто зона АТО, – це справжня війна.
Більш ніж 2000 тисячі років тому був Один, хто теж пішов на війну. За мене, за тебе і за всіх нас разом. І ця боротьба почалася ще далеко до Його засуду на смерть, а одразу після народження Месії. А вкінці шляху – ми Його розп’яли. А сьогодні? А сьогодні – важливо не розп’ясти свою країну, важливо не бути Пилатом, який свого часу «Бажаючи догодити юрбі, відпустив їм Вараву, Ісуса ж, бичувавши, видав, щоб Його розіп’яли» (Мк 15, 15), а цим самим не зробити перший крок ненависті. Ти скажеш, що не маєш досвіду не те щоб стріляти, а й автомата в руках тримати? Ну то озброй своє серце вірою і любовю та воюй тут де ти є – вдома, в університеті, на роботі, в громадському транспорті, в супермаркеті… бо є ще один фронт. І він в твоїй голові, він – в твоїй душі…
Тоді Його засуджували всі: мудреці, книжники, фарисеї – а Він не хотів засуджувати нікого, хоча знає тайну кожного серця. То чого я не уподібнюся сьогодні до Нього хоч трохи і не перестану нарікати на владу? Я ж можу сама встати і почати будувати свою країну з себе – зі свого серця, а не зі «скалки в оці ближнього».
Як у кожної особи, яку зустрічав Ісус в часі своєї Хресної Ходи, так і в кожного, хто живе сьогодні на війні, є своя Хресна Дорога. Мабуть, найлегше почати з військових. Кожен з них йде в бій, жертвуючи всім, чим має, а найбільше – своїм життям. Христос теж віддав Своє святе життя за мене, та попри те, «записав мене у себе на долонях» і кричав, що все одно любить, якою б невдячною я не була. Сьогодні в нас залишилась та сама проблема – сотні військових віддають свої сили для того, аби я тут жила в мирній країні, а я – я звикла до війни?
Матір. Саме вона є тою, хто піклується про свою дитину. Марія так тихо йшла слідом за Христом свою Хресну Дорогу. Ми не в змозі описати і відчути те, що переживає Мати, бачачи страждання Ісуса. А скільки за роки війни в Україні є таких матерів, які йдуть слідом за своїми дітьми молитвою та безсонними ночами? Вражаюча статистика і тих, чиї сини вже ніколи не скажуть в слухавку «Ало, мам», та все ж вона терпить. А я – звикла до війни?
Симон з Киринеї. Мовчки підійшов і допоміг. Все дуже просто. За Христом йшов натовп, але допоміг лише один. Так само потрібно сьогодні в нашому житті таких Симеонів, тих, хто б допоміг тоді, коли тобі погано. А на війні таких сотні, бо краще він підставить своє плече під кулю, аніж дивитиметься в очі матері свого побратима, кажучи, що його вже не має в живих. А я – звикла до війни?
На самій горі Голгофі Ісус віддав солдатам все що мав – свій одяг. Обставини нашого життя деколи заставляють залишити все, що маєш і щосили бігти. А скільки сьогодні біженців, які віддали все, щоби зберегти в собі образ справжнього Бога, бо зрадити собі і своїй державі – не те, що закарбовано в їхніх серцях. А я – звикла до війни?
Можна наводити ще багато прикладів та порівнянь, але знову прийти до того, що більшість людей звикли до війни. Мене це болить. Я волонтерка і була в зоні АТО 7 разів. Згадую про це не тому, що хочу аби всі знали про мою діяльність, а тому, що хочу, аби всі знали, що я бачила там Бога. Саме тут Бог якого я потребую і який потребує мене.
Я мільйон разів бачила там багатостраждального Христа. Він – в очах молоденького хлопця, який вже 3 роки не бачив мами та сестри, бо хоче, щоб вони дочекались справжньої весни. Христос – в зранених душах місцевих людей, які вимушені жити в підвалах та коморах, бо не знають, що їх чекає цієї ночі. Христос – в тих, хто живе сьогоднішнім днем і дякує за нього, бо не знає чи настане завтра. Христос – в малих дітях, які майже не пам’ятають світу без війни, але вже в 6 років мають серйозні мрії – про мир та перемогу. Христос і в тих, хто по ту сторону барикад і я вірю, що й вони Його відкриють для себе. Потрібно лише часу.
Люди живуть своїм життям, залишаючись осторонь тих, кому важко на війні. Хочеться, щоб кожна людина в Україні хоча б на мить задумалась про цю огидну ситуацію в нашій країні. А разом з цим – почала її змінювати. Змінювати з себе. Змінювати своїм прикладом – показати, що можу віддати щось, щоб війна закінчилась – а хоча б – можу перестати жити так, ніби війни немає. Хіба не це робив Христос, віддаючи себе на Голгофі за нас? Він сказав, що є гріх, але прийшов щоб допомогти його подолати.
Я вважаю, що тільки любов здатна на перемогу. Така сама як Христос. Та любов до родини, любов до рідної землі, любов до всього, що ми асоціюємо зі словом Україна. Ми дивимось в обличчя смерті сьогодні так само, як кілька тисяч років тому дивився в наші очі Христос, несучи хрест. Я вірю у воскресіння своєї держави, та воно можливе лише тоді коли кожен почне її відроджувати. І не важливо коли це станеться – цього потрібно хотіти. Христос відновив світ за три дні…але йшов до цього 33 роки. А зараз – мріє воскреснути у серці кожного.
